На думку багатьох дослідників, саме за світоглядною ознакою найлегше провести межу між Середньовіччям та Відродженням, тоді як з погляду економіки ці два періоди розділити майже неможливо. Отже, термін Середньовіччя на позначення епохи з властивим їй особливим світовідчуттям


НазваниеНа думку багатьох дослідників, саме за світоглядною ознакою найлегше провести межу між Середньовіччям та Відродженням, тоді як з погляду економіки ці два періоди розділити майже неможливо. Отже, термін Середньовіччя на позначення епохи з властивим їй особливим світовідчуттям
страница1/4
Дата публикации24.12.2013
Размер0.49 Mb.
ТипДокументы
vb2.userdocs.ru > Культура > Документы
  1   2   3   4
КУЛЬТУРА ЕПОХИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Поняття Середньовіччя у сучасній культурології. Хронологічні межі середньовічної культури. Вплив історичного, релігійного чинників на формування середньовічної культури. Особливості світовідчуття середньовічної людини: дуалістична модель світу, уявлення про людину, основні моральні й естетичні ідеали епохи. Мистецтво доби Середньовіччя (література, архітектура, живопис, скульптура тощо) як засіб відображення світоглядних особливостей середньовічної людини.
Середньовіччя – термін, який запровадили італійські гуманісти епохи Відродження для позначення періоду, що відділяв їхню епоху від Античності. На той час оцінка значення цього періоду в контексті світової культури була негативною: Середньовіччя ототожнювалося з «Темними віками», які протиставлялися Античності з її антропоцентризмом. Якщо говорити про сучасне розуміння Середньовіччя, воно не є одностайним, однак наголошується, що, незважаючи на складність і внутрішню суперечливість, ця епоха посідає важливе місце в культурно-історичному процесі. Середньовіччя являє собою період, найцікавіший, насамперед, у плані світоглядному1 . На думку багатьох дослідників, саме за світоглядною ознакою найлегше провести межу між Середньовіччям та Відродженням, тоді як з погляду економіки ці два періоди розділити майже неможливо. Отже, термін Середньовіччя (на позначення епохи з властивим їй особливим світовідчуттям), вимагає уточнення.Так, загалом доба Середньовіччя окреслюється V–XVст., однак для Західної Европи це V–II половина XIVст. (так зване Західне Середньовіччя), для Візантії (Східне Середньовіччя) V–II половина XVст., а для Київської Русі, яка успадкувала культурні традиції Візантії, цей період розпочався від прийняття християнства (988р.), й фактично до XVII ст. культура України й Росії, незважаючи на деякі нові тенденції, в цілому ще залишалася середньовічною.Термін «Темні віки» в сучасній науковій традиції застосовується переважно на позначення історичного періоду в Західній Європі V–Х ст. Період західноєвропейської культури, який розпочався в ХІІ ст., традиційно називають Зрілим (або Високим) Середньовіччям2.

Формування нового (порівняно з античним) типу світосприйняття, нових культурних цінностей зумовили історичні події, що відбувалися у перші століття н.е. в Європі. У так звані «Темні віки» руйнувалися культурні цінності й суспільний устрій попередньої епохи й на руїнах Римської Імперії закладалися підвалини для формування нової цивілізації – християнського світу. У ці часи карта Європи неодноразово «перекроювалася»: відбувалося Велике переселення народів (переміщення різноманітних племен у ІV – VII ст. з периферії Римської Імперії до центру, а також у межах самої Імперії); виникали й швидко розпадалися держави, що трималися силою і владою військових вождів. Таким був вождь монгольського племені гуннів Аттіла, кінні орди якого безжально шматували землі Римської Імперії; таким був Карл Великий, засновник могутньої Франкської імперії, спадкоємиці величі Риму, а також багато інших.

Історія свідчить, що старий античний світ, втіленням якого була Римська Імперія, у перші століття н.е. змушений був пройти суворі випробування: простори Європи заполонили орди кочових племен – молодих варварських народів. Варвари (так римляни називали чужоземців, які говорили незрозумілою їм мовою) селилися на прикордонних територіях Римської Імперії й поступово проникали вглиб самої Імперії. Це було пов’язано зокрема з їх низькопродуктивними сільськогосподарськими технологіями: коли оброблена земля за декілька років втрачала родючість, варвари просто переходили на інші, родючі землі Італії. Римляни не могли погодитися з самовільним захопленням своїх земель і всіляко намагалися зупинити цей процес: подекуди варвари проголошувалися союзниками римлян і навіть служили найманцями в римській армії, не маючи, однак, при цьому елементарних громадянських прав. Напружені стосунки між римлянами й варварами нерідко виливалися у збройні сутички. Так, у 9 р.н.е. молодий германський полководець Арміній завдав римській армії нищівної поразки в Тевтобурзькому лісі близ Рейну, після чого Рим змушений був користуватися не тільки військовими, але й димломатичними засобами, аби стримувати натиск германців на східні кордони. Йшлося вже не про напад, як колись, а тільки про захист від варварів. З цією метою римляни навіть побудували довгий прикордонний вал, який мав на меті стримувати германців. У 165 р. декілька германських племен, об’єднавшись, розпочали спільні дії проти Риму, захопивши нові території на Сході Імперії. Імператору Марку Аврелію вдалося здобути перемогу в цій війні, однак позиції римлян були вже не такі міцні, як раніше. Наступні імператори один за одним віддавали германцям усе нові й нові території, надаючи варварам статусу союзників. Отже, хроніка війн римлян і варварів свідчить про відсутність політичної стабільності в державі, що разом з економічною кризою спричинило занепад Римської Імперії. Відоме ще з античних часів твердження, що Рим згубили варвари, не зовсім відповідає дійсності. Насправді Рим згубив себе сам. Протистояти натиску варварських племен Римській Імперії було складно внаслідок внутрішніх політичних, економічних, соціальних протиріч, які дедалі загострювалися й буквально «роздирали» країну:

  • Продуктивність рабської праці уже не відповідала вимогам держави, фактично, рабовласницьке суспільство вичерпало свої можливості.

  • Під впливом економічних чинників і неодноразових розділів держави протягом останніх півтора століття її існування послаблювалася влада імператорів.

  • Економічна й військова політика несказанно загострила розшарування римського суспільства на багатіїв і знедолених бідняків, які часто переходили на бік варварів. Римський історик Сальвіан дуже виразно описав це явище: Вони (бідняки) «...ідуть шукати у варварів римської людяності, бо не можуть більше терпіти варварської нелюдяності римлян». З цієї причини варварів підтримували також раби (так, наприклад, коли в 410 р. вождь готів Аларіх напав на Західну Римську Імперію, на його бік перейшли римські раби й значна частина римського війська, що складалося переважно з варварів).

  • Римляни продовжували вшановувати язичницьких богів, однак язичницька релігія в умовах економічної й політичної кризи вже не забезпечувала людині впевненості у реальному житті, усе гострішим ставало відчуття крихкості й непевності людського існування. У реальному житті ставало дедалі більше ознак несвободи, у стосунках – нещирості, у самовираженні – неприродності. В умовах крайньої нестабільності, яку переживала Імперія загалом і кожна людина зокрема, особливо гостро відчувалася потреба якоїсь рятівної сили, яка допомогла б людині позбутися відчуття приреченості й безвиході. Земний світ уже не міг запропонувати людині надійного захисту – його залишалося шукати на небесах. Отже, в надрах Римської Імперії почала закладатися нова система цінностей, яка підготувала ґрунт для прийняття людиною ідей християнства.

Доля перших християн у Римській Імперії була трагічною. Передусім це було пов’язано з невизнанням християнами язичницьких богів, а також неприйняттям культу імператора, що фактично ставило християн поза законом. Крім того, один із принципів християнського вчення – рівність усіх людей перед Богом – суперечив нормам римського суспільства, яке не могло визнати раба, бідняка й багатого римлянина «братами во Христі». Перші християни жорстоко переслідувалися римською владою. Їх спалювали заживо, цькували дикими звірами, сотнями й тисячами виводячи на арени амфітеатрів. Помираючи, християни вірили, що повторюють долю Христа, демонстрували приклад непохитності віри. Ця стійкість примушувала язичників замислитися над причинами такої поведінки віруючих і нерідко давала підстави переглянути власні духовні ідеали.

Позбавлені можливості вільно вшановувати свого Бога, християни змушені були переховуватися в катакомбах (підземних коридорах, які вони рили таємно). Катакомби були одночасно й першою християнською церквою, і кладовищем, оскільки саме там християни ховали мучеників та інших небіжчиків. Християни намагалися зберегти тіла для майбутнього воскресіння (тоді як у Стародавньому Римі їх зазвичай спалювали). Катакомби утворювали складні лабіринти. Усього в Римі виявлено понад 70 катакомб із загальною довжиною коридорів до 900 км, там поховано близько 700 тис. християн. Частина катакомб на сьогодні ще не досліджена. Саме в катакомбах були створені перші зразки християнського живопису – фрески (живопис фарбами по вологій штукатурці), які в символічній формі розкривали основні ідеї християнства.

Аналізуючи історичні передумови формування середньовічної культури, неможливо обійти увагою ще декількох подій у житті Римської Імперії, які були доленосними не тільки для римлян, а й для всієї Європи, оскільки ознаменували перехід від язичницького світогляду до християнського.

У 330 р. імператор Константин переніс столицю Римської Імперії на територію грецької колонії Візантій (на березі протоки Босфор між Чорним і Мармуровим морями). На честь імператора місто отримало назву Константинополь (зараз це турецьке місто Стамбул), стара назва Візантій також не забулася – нею стала називатися вся Велика Візантійська імперія. Безперечно, ця дата (330р.) стосується античної культури, однак із нею безпосередньо пов’язана й історія середньовічної культури, адже нове місто стало осередком християнської віри, яку легалізував Константин. Він не проголошував християнство єдиною державною релігією, але, безперечно, віддавав йому перевагу. Християни отримали право споруджувати храми й відкрито вшановувати Бога, що до цього часу було заборонено. Константинополь (другий Рим) став не просто другою столицею Римської Імперії, а християнською столицею, яка протиставила себе столиці язичницькій. Сам Константин наприкінці свого життя прийняв християнську віру. Є також свідчення, що він власноручно копав землю під фундамент одного з християнських храмів. Християнська церква вшановує Константина як святого й називає рівноапостольним, оскільки він продовжив розпочате апостолами розповсюдження християнської віри.

Поява нової столиці фактично спричинила різні шляхи розвитку західної та східної територій Римської Імперії. На той час, коли західна частина Імперії потерпала від натиску варварів і поступово наближалася до занепаду, східна її частина, що мала більш безпечне й економічно вигідне розташування, розвивалася й процвітала. Константин зробив усе для того, щоб нова столиця своєю красою й багатством перевершила Рим. Так, було споруджено чимало будинків для тих, хто бажав переселитися до нової столиці, з’явилися численні храми, театри, водогони, фонтани, терми, пекарні (хліб у Константинополі був безкоштовним); були відкриті школи, куди могла ходити кожна дитина, а в 425 р. в Константинополі було засновано університет. Константинополь вражав сучасників грандіозністю й мальовничістю: на центральну вулицю Месу «нанизувались», як медальйони на золотий ланцюжок, площі-форуми, прикрашені статуями й колонами. Тут найбагатші купці продавали найтонший шовк, коштовні прикраси, ароматичні речовини, привезені зі сходу.

У 395 р. Римська Імперія була офіційно розділена на Східну (Візантію) і Західну. Західна Римська Імперія дедалі втрачала свою відносну стабільність. В умовах постійних війн порушувалися римські закони, скорочувалися обсяги торгівлі, занепадали міста. Римський історик, очевидець тих подій, писав: «Дивись: дороги зайняті розбійниками, моря закриті піратами, всюди війна, табори, криваві жахи...». У 410 р. Рим захопили й пограбували германські племена вестготів, у 455 р. – вандалів.

У 476 р. Західна Римська Імперія пала: вождь германців Одоакр позбавив влади останнього римського імператора Ромула Августула. Ця дата є своєрідною межею, що розділила античний і середньовічний світи. Відтоді Європа починає будувати культуру на засадах християнства. Візантія перейняла культурну естафету від Риму, стала тим полем, на якому з повною силою розгорнулися нові культурні процеси. Західна ж частина колишньої Римської Імперії аж до Х ст. переживала період занепаду. Щодо матеріального боку життя – для Західної Європи це були дійсно «Темні віки»: економіка й торгівля перебували в стані глибокої кризи, суспільство як таке фактично припинило існування, сільське господарство не було спроможне задовольняти потреб у харчуванні, тому в Європі звичайним явищем були голод і хвороби. Епідемії чуми, віспи, кишково-шлункових хвороб викошували цілі поселення й області. Будівництво, комунікації, мистецтво – усе це протягом перших десяти століть н. е. перебувало в стані занепаду. Разом з тим, у плані духовному «Темні віки» – це період зародження нового типу особистості, нового менталітету, як індивідуального, так і колективного. У часи, коли збирати скарби земні було неможливо, люди, виконуючи заповіді Христа, стали збирати скарби небесні. Дух середньовічної людини, спрямований до Бога, був набагато сильнішим за тіло, виснажене постійним недоїданням, тяжкою працею, численними хворобами. Чим тяжче жилося людині, тим наполегливіше зверталася вона до Бога. Середньовічні мислителі розмірковували не над природою людини – явища «скороминущого», а над природою божественного. Основи богословської науки, розквіт якої припав на Високе Середньовіччя, закладалися в монастирях епохи «Темних віків». До ХІ ст. середньовічною людиною був накопичений унікальний духовний досвід, цілком порівнюваний з культурним надбанням Античної епохи чи епохи Відродження. Якщо остання увійшла до світової історії як епоха звеличення людини, то Середньовіччя – як епоха божественного в культурі. Божественний початок проникав у всі сфери людської діяльності. Грандіозний духовний досвід Раннього Середньовіччя став підґрунтям для культури Високого Середньовіччя, втіленої в романській і готичній архітектурі, у фресках, що прикрашали храми Західної Європи ХІІ – ХV ст., для світської поезії епохи Відродження. Художників, письменників, архітекторів наступних поколінь надихали релігійні образи.

Отже, релігійний чинник в епоху Середньовіччя, на думку багатьох дослідників, в усіх сферах суспільного життя і в житті кожної людини набув особливого значення. Християнська релігія, пропонуючи нове, відмінне від античного, уявлення про світ і людину, була в в цей час одним із визначальних факторів формування світовідчуття й відповідної моделі взаємодії людини з навколишнім світом. Біблія3 – головна книга християн – стала для людей своєрідним орієнтиром: на всі хвилюючі питання людина шукала відповіді саме в Біблії і усім своїм життям «цитувала» Біблію. У зв’язку з цим про середньовічну культуру говорять, що вона мала «цитуючий характер».

Важливість релігійного чинника у формуванні середньовічної ментальності можна пояснити, насамперед, тією нестабільністю, в умовах якої опинилося людство в перші століття нашої ери: розпад Римської Імперії, напади варварів, загибель античної культури – усі ці руйнівні події світового масштабу призвели до того, що релігія стала в цю нестабільну епоху непохитною твердинею, тією єдиною опорою для всіх, яка не відштовхувала нікого. Християнська віра обіцяла людям усе те, чого вони не могли мати в реальному житті: після нестабільних земних міст, які перебували в стані постійного страху за своє існування – непохитне Царство Господнє; після нескінченних війн – мир і спокій; після короткого земного життя, сповненого страждань – життя вічне.

^ Віра у вічне життя після смерті стала основою християнського вчення. Християни називали себе «тимчасовими подорожніми на землі» і, готуючись до вічності, намагалися відмежуватися від жорстокості й метушні навколишнього світу. Ще за часів Римської Імперії християнська релігія знайшла численних прихильників серед рабів і бідноти, оскільки була відкритою народові, проголошувала рівність усіх людей перед Богом і дарувала людям надію, що за свої страждання в земному житті вони отримають вічну благодать у Царстві Божому. Перші християни, зазнаючи переслідувань і жорстоких тортур за свою віру, нерідко сприймали слова Євангелія про те, що царство земне скоро загине і прийде Царство Небесне, як пророцтво про загибель Римської Імперії. Пізніше, після падіння Імперії, ця ідея набула ще більшої актуальності, оскільки з загибеллю Імперії кінець світу не настав, а численні соціальні, економічні, політичні проблеми тільки загострились. Масштабні спустошення, спричинені голодом, війнами, епідеміями страшних хвороб, нагадували сюжети «Апокаліпсису»4 й створювали відчуття, що світ знаходиться на грані загибелі. Відповідно, прихід Царства Небесного здавався подією недалекого майбутнього. Очікуючи кінця світу, людина «жила одним днем» і не дуже переймалася земними турботами, оскільки царство земне все одно повинно було скоро загинути. Метою земного існування людини відтепер стала підготовка до вічного життя в небесному царстві, що вимагало постійного духовного самовдосконалення.

Єдиною істиною, яку має пізнавати людина на шляху цього самовдосконалення, стає Божественна мудрість, Слово Боже.^ У християнській культурі Слово набуває особливого, сакрального значення, оскільки безпосередньо поязується з великим Творцем, зі створенням усього сущого. У Біблії сказано: «Спочатку було Слово. І Слово було у Бога. І Слово було Бог... Все через нього стало бути...». Отже, для християн Біблія – це не просто книга, це Слово самого Бога, звернене до людей. Втілювалося Слово і в книзі, і в проповіді, і в молитві. У Візантії, де було багато освічених людей, величезну роль відігравало «слово писане» – книга. Загальне для всіх візантійців шанування книги перетворилося на бібліофілію – справжній культ книги, культ Слова. У Західній Європі в епоху Середньовіччя через майже суцільну неписьменність найбільш впливовим засобом пізнання християнського вчення стало «слово мовлене» – проповідь, яка постійно зіставляла життя світське й духовне, світ людський і світ Христа (зрозуміло, перевага віддавалася духовному). Так поступово у середньовічної людини сформувалася зневага до земного світу, тим більше, що він і справді був досить хитким.

Для середньовічної людини немислиме поняття атеїзму. Бог був не просто частиною світу, більше того, світ був частиною божественного задуму й існував тільки завдяки Божій волі. Бог був воістину всюдисущим, і жодна подія, на думку середньовічної людини, не могла відбутися інакше, ніж Божою волею. Отже, голод, хвороби, війни сприймалися як випробування чи покарання, які Бог насилає на свою паству (невідомий хроніст ІХ століття називав вождя племені гуннів Аттілу «бичем Божим»); з іншого боку – щедрий урожай або ж скарб, знайдений у стінах старої церкви, яка давно потребувала перебудови, були проявом Божої любові.

Середньовічна модель світу сформувалася на біблійних уявленнях і ґрунтувалася на суворій ієрархії: теологи складали описи небесної ієрархії, на верхівці якої стояв Бог, а нижче розташовувалися різні категорії ангелів (при цьому кожна категорія була детально описана). За аналогією до небесного порядку вибудовувався світ земний: в епоху Середньовіччя людство відчувало особливу потребу визначати для кожного явища5 відповідне місце в Божому світі. Отже, Середньовіччя – це «епоха класифікацій». Численні підручники, настанови, граматики середньовічних учителів донесли до наших днів різноманітні описи тогочасного суспільства. Спільною ознакою цих робіт є прагнення «розкласти все по поличках». Визначаючи своє місце у світі, середньовічна людина також послуговувалася різноманітними класифікаціями. Насамперед, людство поділялося на християн та язичників. Кожний християнин повинен був виконувати заповіді Христа й нести язичникам світло істинної віри. Отже, хтось ставав місіонером і проповідував християнство словом, інші ж покладалися на меч і вогонь, змушуючи язичників прийняти християнство (язичники в очах християн не були людьми, тому жорстоке ставлення до них цілком виправдовувалося). По-друге, християни поділялися на католиків («правильних християн») і на «греків», чия віра в очах західноєвропейської цивілізації не так уже й відрізнялася від язичництва (страшний розгром, якого зазнав Константинополь від хрестоносців у 1204 році, підтверджує цю думку). По-третє, і всередині світ християнського Заходу був чітко членованим: з одного боку, розрізнялися представники духовенства (священики, ченці, церковна еліта) й світські особи; з іншого боку, у світському суспільстві виділялися три основні стани: дворянство, вільні й серви6. Вертикальна ієрархія феодального суспільства реалізувалася васально-сеньйоріальними відношеннями7. Специфічним феноменом Середньовіччя було рицарство. Романтизований письменниками наступних століть образ закованого в лати воїна зі списом і мечем, на бойовому коні, не зовсім відповідає дійсності, оскільки суттєво звужує значення слова «рицар». Насправді рицарство було досить складним і багатоплановим явищем: рицарем міг бути дворянин чи просто вільна особа, як багата, так і бідна. Одні рицарі воювали під проводом свого сеньйора, інші – грабували на шляхах, практично не ризикуючи втратити звання рицаря. На перший погляд, ця соціальна категорія не вписувалася в чітку ієрархію середньовічного суспільства. При всьму бажанні дуалістичної середньовічної свідомості поділити світ на дві частини (Бог і Диявол, земне й небесне, світське й релігійне) рицарі випадали з цієї чіткої логічної системи. Рицарем, за середньовічним визначенням, була вільна людина, у якої два покоління предків носили зброю, але рицар не був абсолютно вільною людиною, оскільки виконував накази свого короля, командувача, сеньйора. Рицар, безумовно, не духовна особа, однак у середньовіччі він не вважався й особою світською. Найважливішим критерієм належності до стану рицарів був спосіб життя. Основною ідеєю рицарської культури став образ захисника: спочатку – просто захисника слабких і безпомічних, а згодом (і це найважливіше!) – захисника християнського світу, братів по вірі.

Середньовічна модель світу, як зазначалося вище, була дуалістичною (тобто, ґрунтувалася на протиставлені двох складових: «земне» – «небесне», «добро – зло», «Рай – Пекло», «життя – смерть», «вічне – тлінне», «гріховне» – «праведне» тощо). Час і простір мислилися нерозчленовано: просторові поняття «верх» і «низ» відповідали хронологічним поняттям «вічність» і «мить» і набували оцінного значення. Так, «верх» для середньовічної людини – це небесний, божественний, вічний світ, ототожнюваний з добром, а «низ» – це все земне, гріховне, потворне, тлінне.

Людина також сприймалася дуалістично: створена «за образом і подобою Божою», після першородного гріха Адама і Єви вона перебувала між добром і злом: тлінним грішним тілом була прив’язана до землі, що потерпала від гріхів, а вічною душею прагнула наблизитися до Бога8. Таке уявлення про людину зумовило появу середньовічного аскетизму. Основною ідеєю аскетизму була зневага до плотського початку. Людина вважалася смертною в силу своєї гріховності. Плоть була джерелом будь-якого гріха, тому боротьба з плотським початком набувала найрізноманітніших форм. Для мирян основними формами умертвіння плоті були пости й молитви, обов’язкові для всіх. За тяжкі гріхи церква могла призначити грішнику, що розкаявся у своїх гріхах, одну з найтяжчих форм спокутування – паломництво до святих місць (якоїсь святині европейського християнства чи навіть до Єрусалима). В умовах бездоріжжя така подорож ставала особливо виснажливою й ризикованою, однак ніхто не мав права відмовитися від спокутування, призначеного церквою – ні селянин, ні король. Так, наприклад, Генріх ІV, імператор Священної Римської імперії, був змушений босоніж пішки здійснити серед зими тривалий перехід із Німеччини до Італії, щоб Папа Римський зняв з нього відлучення від церкви, яке загрожувало втратою престолу. Іще одним проявом середньовічного аскетизму було чернецтво. Чимало мирян відходили від світських справ і спокус і присвячували своє життя служіню Богові. Власне кажучи, монастир як явище культури був одним із головних «ключів» до таємниці менталітету європейського Середньовіччя. Монастирська община для середньовічної людини – це своєрідна модель, зразок для наслідування. Мешканці монастирів, як і миряни, щоденно працювали, але при цьому відмовлялися від плотських спокус, виконували Христові заповіді й готувалися до Страшного Суду й життя в Царстві Господньому. Добровільний перехід до монастиря (фактично, смерть для світського життя) потребував неабиякої мужності. Монастир, відгороджений високим муром від світу, являв собою втілений ідеал людського життя. Ченці жили так, як вчила християнська релігія – піклуючись про душу, а не про тіло, виснажуючи себе молитвами, постом, тяжкою фізичною працею й збираючи «скарби небесні». Для Середньовіччя, з його прагненням відкинути все земне, гріховне, монастир був ідеалом земного існування, оскільки тут тіло, залишаючись на землі, не було обтяжене плотськими путами, що давало можливість духовно удосконалюватися, наближаючись до Бога. З іншого боку, замкнений монастирський світ був зменшеною копією християнської Європи, яка свідомо обмежувала контакти з навколишнім світом і обходилася тим мінімумом матеріальних благ, які можна було створити власними зусиллями. Як засновники монастирських общин намагалися обмежити контакти ченців з мирянами, щоб уникнути спокус, так і весь християнський світ старанно відмежовувався від «язичників», від різноманітних небажаних культурних впливів – як римського, так і ісламського.

Крім чернецтва, у середньовічній культурі, особливо у «Темні віки», була розповсюджена практика самітництва. Умертвіння плоті набуло тут радикальних форм. Чи не найлегшим випробуванням, до якого вдавалися самітники, була обітниця мовчання. Крім того, відлюдники носили, не знімаючи, залізні або мідні вериги ( ланцюги, кільця, кайдани), які страшенно натирали тіло. З цими веригами самітники займалися повсякденними справами у своїх схованках – подалі від людей, десь у лісових хащах, власним життям підтверджуючи слова, які сказав Господь Адамові, виганяючи його з раю: «У поті лиця здобуватимеш свій хліб». Явище самітництва знайшло відображення в середньовічній літературі, де самітник є для грішної людини духовним наставником, лікарем, учителем, який готовий надати притулок несправедливо ображеним. Саме відлюдник приходить на допомогу Тристану й Ізольді, які втекли до лісу від короля Марка. Подекуди образ самітника зливався в людській свідомості з образом чародія, наділеного особливими, недоступними звичайній людині знаннями. Таким, наприклад, був Мерлін – один із основних персонажів чарівного середньовічного фольклору.

Однією з крайніх форм відлюдницького зречення світу було так зване стовпництво. Стовпники забиралися на кам’яне узвишшя й стояли там нерухомо зі складеними або молитовно здійнятими руками. Це випробування могло тривати досить довго. Так, у середньовічних хроніках як один із найтриваліших зафіксований семирічний період стовпництва.

Отже, усі ці прояви аскетизму свідчать про перевагу в середньовічній картині світу духовних цінностей над тілесними, що простежувалося у всіх сферах життя. Так, наприклад, естетичні ідеали епохи знайшли відображення: а) в одязі: оскільки гріховне людське тіло (особливо – жіноче) не було гідним об’єктом зображення, а тим більше милування, середньовічний костюм «поховав» його під каскадом тканини; б) у будівництві: так само, як тіло було тільки тимчасовим пристановищем для душі, так і житло (нікчемна землянка чи маленька хатинка з глини, соломи, рідше – з дерева) було тимчасовим захистком для тіла й не гідним уваги, тому аж до Х століття в Європі майже нічого не будувалося.
  1   2   3   4

Похожие:

На думку багатьох дослідників, саме за світоглядною ознакою найлегше провести межу між Середньовіччям та Відродженням, тоді як з погляду економіки ці два періоди розділити майже неможливо. Отже, термін Середньовіччя на позначення епохи з властивим їй особливим світовідчуттям iconКонтрольні питання до тем
Поясніть поняття Середньовіччя, «Темні віки», Високе Середньовіччя. Визначте хронологічні межі середньовічної культури
На думку багатьох дослідників, саме за світоглядною ознакою найлегше провести межу між Середньовіччям та Відродженням, тоді як з погляду економіки ці два періоди розділити майже неможливо. Отже, термін Середньовіччя на позначення епохи з властивим їй особливим світовідчуттям iconНовий світогляд знайшов відображення в мистецтві
Відроджувачами називали себе італійські гуманісти, які хотіли відмежуватися від середньовічної культури й відродити ідеали Античності....
На думку багатьох дослідників, саме за світоглядною ознакою найлегше провести межу між Середньовіччям та Відродженням, тоді як з погляду економіки ці два періоди розділити майже неможливо. Отже, термін Середньовіччя на позначення епохи з властивим їй особливим світовідчуттям iconЗміст
Спільним, що єднає увесь пласт прозової спадщини письменника, є майже суцільна її автобіографічність. Саме з автобіографічними мотивами...
На думку багатьох дослідників, саме за світоглядною ознакою найлегше провести межу між Середньовіччям та Відродженням, тоді як з погляду економіки ці два періоди розділити майже неможливо. Отже, термін Середньовіччя на позначення епохи з властивим їй особливим світовідчуттям iconПлан Конфлікти в діяльності менеджера: сутність І види. Закономірності...
Конфлікт – це відсутність згоди між двома чи більше сторонами, які можуть бути конкретними особами чи групами. Кожна сторона робить...
На думку багатьох дослідників, саме за світоглядною ознакою найлегше провести межу між Середньовіччям та Відродженням, тоді як з погляду економіки ці два періоди розділити майже неможливо. Отже, термін Середньовіччя на позначення епохи з властивим їй особливим світовідчуттям iconКурс: VI навчальна дисципліна: Акушерство І гінекологія
Менструації з 12 років, помірні, безболісні, по 3-4 дні через 28-30 днів з анамнезі 4 вагітності, два штучних аборти й останній,...
На думку багатьох дослідників, саме за світоглядною ознакою найлегше провести межу між Середньовіччям та Відродженням, тоді як з погляду економіки ці два періоди розділити майже неможливо. Отже, термін Середньовіччя на позначення епохи з властивим їй особливим світовідчуттям iconПрограма подорожі
Друзі, зверніть увагу! Виїзди автобусів розведено по часу, тому уважно з’ясуйте в якому саме автобусі їдете Ви (схеми розсадження...
На думку багатьох дослідників, саме за світоглядною ознакою найлегше провести межу між Середньовіччям та Відродженням, тоді як з погляду економіки ці два періоди розділити майже неможливо. Отже, термін Середньовіччя на позначення епохи з властивим їй особливим світовідчуттям icon1. Бел мова – нац мова бел народа,духо
У выніку інтэграцыйных моўных працэсаў, на думку вучоных, пры фарміраванні мовы бел народнасці сталі вядучымі два дыялекты–паўднева-зах.(гаворкі...
На думку багатьох дослідників, саме за світоглядною ознакою найлегше провести межу між Середньовіччям та Відродженням, тоді як з погляду економіки ці два періоди розділити майже неможливо. Отже, термін Середньовіччя на позначення епохи з властивим їй особливим світовідчуттям iconСхема 1
Значення предметності є тією семантичною ознакою, на якій формується іменник як чм
На думку багатьох дослідників, саме за світоглядною ознакою найлегше провести межу між Середньовіччям та Відродженням, тоді як з погляду економіки ці два періоди розділити майже неможливо. Отже, термін Середньовіччя на позначення епохи з властивим їй особливим світовідчуттям iconДжози ллойд, Эмлин риз давай вместе
Два автора, два героя, два голоса, два разных чувства юмора, две точки зрения на жизнь, любовь и секс, мужчин и женщин. «Давай вместе!»...
На думку багатьох дослідників, саме за світоглядною ознакою найлегше провести межу між Середньовіччям та Відродженням, тоді як з погляду економіки ці два періоди розділити майже неможливо. Отже, термін Середньовіччя на позначення епохи з властивим їй особливим світовідчуттям icon1. Способи зображення Землі § Орієнтування на місцевості
Наприклад, між північчю І сходом знаходиться північний-схід (Пн. Сх.); між півднем І заходом – південний-захід (Пд. Зх.) та ін. Вміти...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2014
контакты
vb2.userdocs.ru
Главная страница